Дитяча концепція НПФ.

Можливо, вона не настільки нова, наскільки інша за попередню, до якої ми так і не встигли звикнути. Справа в тому, що ідея самостійного створення власних пенсійних накопичень аж ніяк не надихає переважну більшість українців на реальні дії в цьому напрямку. На цей час, ми настільки дезінформовані у минулому, розгублені у сучасному і зневірені у майбутньому, що дожити до пенсії навіть не плануємо. Причина відова, - це відсутність світоглядного стрижня. Сподіваюсь, з часом ми його викуємо і загартуємо, але поки що живемо в борг перед майбутніми поколіннями.

Саме на почуттях відповідальності і провини перед власними дітьми, а також на природному інстинкті продовження роду, і ґрунтується нова концепція НПФ.

Зізнаємось чесно: ми, покоління народжених у Радянському Союзі, не здатні створити нову Україну. Нам хоча би втриматись на поверхні історії, не втратити державність, не розколоти націю і зберегти для майбутньої України її молодь, - залишити її на рідній землі, не дати розпорошитись світом.

Підтверджуючи свої висновки численними фактами, вчені говорять, що до головних рис українців належать першопрохідництво, винахідливість, творча наснага. Хто ж зазвичай користувався і донині користується плодами цих чудових рис, цієї творчості? Той, хто здатний забезпечувати творців шматком хліба. «Не продається натхнення, але можна продати рукопис», - писав свого часу Олександр Пушкін. Натхнення, радість творення – собі, а його результат – чужому грошовитому дядьку, - ось за яким принципом жили і живуть вітчизняні майстри будь-яких сфер і галузей.

Тож не ми, а наші народжені в Україні діти, мають тепер шанс присвятити свої таланти рідній український землі. Виходить, що мова йде про повне фінансове забезпечення першопрохідців? Не думаю, що це гарна ідея. Погоджуючись з відомими висловами «Satur venter non studet libenter» і «Художник повинен бути голодним», одночасно пригадую, що велика кількість дійсно талановитих творців завершувала своє життя в злиднях. Чи надихає подібна доля сучасні таланти? Для пошуку істини, окреслимо можливі варіанти.

1.     Фінансові можливості таланту обмежені, що відволікає його від творчого процесу. Майбутнє невизначене.

2.     Талант має сприятливі фінансові умови. Його сучасний і майбутній достаток наперед  забезпечені, але ворча мотивація не видається достатньою.

3.     Спартанські умови творчості поєднані з гарантовано забезпеченим майбутнім.

Природно, я мав би відстоювати третій варіант, визначаючи його «золотою серединою», і хоча справа видається мені занадто тонкою, щоб бути настільки однозначним, я буду виходити з наших батьківських можливостей. Не всім нам до снаги повністю утримувати сім’ї дітей. Інша справа – поступове створення для них пенсійного капіталу.

То нехай би держава і опікувалась нашою дитиною, аби вона не схилялась перед іноземцями і не продавалась багатіям, - скажуть люб’ячі мама з татом, в черговий раз перекладаючи власні обов’язки на інших. Це і є початок того замкненого кола, з якого нам ніяк не вибратись. «Не питай, що країна зробила для тебе, спитай себе, що ти сам зробив для неї», - це не просто фраза американського президента, а відомий з давнини (пам’ятаєте?) принцип життя: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі». Хай держава переймається державним, а батьківське залишиться батькам, - кожному (по-шевченківськи) – свою долю і свій шлях широкий.

Тож, облишимо державу і звернімося до себе. Чи здатні ми самотужки забезпечити власних дітей необхідним простором для творчості? Звичайно, ні, бо то взагалі не наша справа. Але ми можемо додати їм впевненості у майбутньому, звільнивши від страху злиденної старості. Цей страх живе в кожному з нас, варто пошукати його в темних закутках підсвідомості. Саме він живить безглузді думки про не дожиття до пенсії. Усвідомлення – перший крок до його подолання. Другий крок – це наявність пенсійного капіталу.

Створювати його для себе? На жаль, нас не мотивує те, що заважає поточному життю (чи то виживанню). А наших дітей не буде мотивувати те, що обмежує їх волю і творчість. Але наш споконвічний інстинкт продовження роду взагалі не потребує ніякої мотивації, бо сам є наймогутнішою і невідпорною мотивацією. Треба докази? Багатовікове існування людства – найкращий доках.

Все, що нами робиться, робиться не для себе; будь-які наші дії є більш менш показовими виступами перед оточуючими. Ми постійно щось комусь доводимо, навіть не завжди усвідомлюючи того, хіба не так? Так в чому справа, треба усвідомити і по-справжньому, по-дорослому, поставити служіння іншим попереду служінню собі. З дітей можна принаймні почати.

Так, ми вірно все зрозуміли: кожен з нас має створювати пенсійний капітал для своїх дітей. І робити це ми повинні не аби як, а за допомогою Недержавних пенсійних фондів (НПФ). Чому саме так? Основні риси і відмінності НПФ нам вже відомі, підкреслимо те, що пояснює нову концепцію.

1.     До певного часу, пенсійні накопичення надійно захищені від немотивованих посягань на них, як з нашого боку, так і з боку наших дітей.

2.     Від  народження дитини, ми маємо принаймні 50 років для пенсійних внесків. Навіть за мінімального їх розміру, буде достатньо часу для створення значного пенсійного капіталу.

3.     Накопичення в НПФ легко вимірюються і регулюються. Від початку, вони належать конкретній особі.

4.     Учасник НПФ не зможе (за виключенням тяжкої хвороби) витратити їх одноразово, після чого залишитись бідним. Грошове утримання розтягнеться на 10 і більше років.

Сприйнявши подібну концепцію, ми можемо, як і раніше, зневажати себе, сподіваючись на державу, диво, сприятливі обставини. Відтепер, нашою метою має стати фінансове забезпечення похилого віку наших дітей, за тієї умови, щоб те ж саме вони зробили для своїх дітей. Таким чином, буде встановлено фінансовий зв’язок поколінь і забезпечено розвиток роду, нації, держави, за рахунок більш ефективної реалізації властивих нам здібностей і талантів.

То як діяти? Не гаючи часу, відкривати пенсійні рахунки на користь своїх дітей, поповнюючи їх за можливістю постійно і безперервно. Зробити це нескладно, - спитайте, розповім.